Також перегляньте:

Змінено правила обігу наркотичних речовин в закладах охорони здоров’я

Наказ МОЗ №11 від  21 січня 2010 року "Про затвердження Порядку обігу...

Законодавчі новації щодо лікарських засобів: продовження

1 березня 2013 року депутати від політичної партії Всеукраїнське Об’єднання "Батьківщина" поданий...

Міжнародне законодавство

Загальна Декларація ООН з геному людини та прав людини Конвенції Ради Європи Про...

Міжнародне законодавство

Загальна Декларація ООН з геному людини та прав людини Конвенції Ради Європи Про...

Київська медична реформа розширилась

Рішенням Київської міської ради з 1 листопада 2013 року продовжено експеримент з...

Міжнародне законодавство

Міжнародне законодавство Загальна Декларація ООН з геному людини та прав людини Конвенції Ради Європи...

Правові основи проведення трансплантації в Україні та Польщі: порівняльний аспект

9.03.2015
Zoryana Chernenko

download

Бойчук Олеся

Наука ніколи не стоїть на місці, а науковці завжди прагнуть дослідити невідомі їм ще питання. Прогрес науки залежить від умов, які створює держава для її розвитку. А прогрес людства, відповідно, залежить від досягнень науки. Донедавна трансплантація відносилася до прориву в науці, адже перша така операція була зроблена у 1950 році. На сьогодні це один із найпоширеніших способів порятунку життя. За даними Всесвітньої організації охорони здоров’я наприкінці 2012 року загальна кількість трансплантацій стовбурових клітин перетнула мільйонний рубіж[1].

Відповідно до ст. 2 Додаткового протоколу до Конвенції про права людини та біомедицину від 24.01.2002 року щодо трансплантації органів і тканин трансплантація визначається як повний процес видалення органу або тканини в однієї особи і імплантація цього органу або тканини іншій особі включно зі всіма процедурами з підготовки, збереження та зберігання.

Важливо підкреслити, що за нашим законодавством трансплантація є лише методом лікування (ст. 1 ЗУ «Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людини»), в той час, як в польському законодавстві передбачено взяття клітин, тканин, органів з терапевтичною, діагностичною, науковою та викладацькою метою[2].

Всю трансплантацію можна поділити, в принципі, на два блоки:

  • Коли донором може бути померла особа (трансплантація exmortіo)
  • Коли донором може бути жива особа (трансплантація exvivo).

Такий умовний поділ передбачений і Додатковим протоколом, і законом України «Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людини» від 16.07.1999 року, і законом Польщі від 01.07.2005 року про видалення, зберігання та трансплантацію клітин, тканин та органів.

Міжнародне право, а саме ст. 19 Конвенції про права людини та біомедицину та ст. 9 Додаткового протоколу встановлюють субсидіарний характер трансплантації ex vivo. Тобто донором може бути жива особа лише в тому випадку, коли немає необхідного органа чи необхідної тканини померлої особи, а також іншого альтернативного методу лікування порівнянної ефективності[3]. Тим не менше, ні польське законодавство, ні українське не ставить такої вимоги. На мою думку, відсутність такого припису є недоліком, оскільки будь-яке хірургічне втручання завжди несе ризики та небезпеки. І якщо можна якимось чином максимально їх уникнути, то варто було б це зробити та передбачити на нормативному рівні.

Одним з негативних моментів українського законодавства є положення про те, що у випадку трансплантації ex vivo донор та реципієнт мають перебувати у шлюбі або бути близькими родичами (донором може бути батько, мати, син, дочка, дід, баба, онук, онука, брат, сестра, дядько, тітка, племінник, племінниця)[4]. Але ж буває, що в якості донора висловлює бажання стати особа, яка є близькою для реципієнта, проте не перебуває з ним у шлюбі і не є родичем. Та й хіба не трапляються випадки, коли донором хоче стати особа, яка не перебуває в будь-яких стосунках з реципієнтом? В Україні така трансплантація ex vivo заборонена. Це, швидше за все, спричинено тим, щоб запобігти продажу тканин та органів, що заборонено не лише нашим законодавством, але польським та міжнародним.

Тим не менше, щодо фінансової сторони трансплантації, хоча купівля-продаж органів заборонена, донор має право на відшкодування шкоди, заподіяної ушкодженням здоров’я у зв’язку з виконанням ним донорської функції з урахуванням додаткових витрат на лікування, посилене харчування та інші заходи, спрямовані на його соціально-трудову та професійну реабілітацію (ч. 3 ст. 22 ЗУ «Про трансплантацію…»)[5]. Чесно кажучи, я не зовсім розумію, в чому полягає зазначена компенсація і про яку шкоду йдеться: чи про шкоду, яка була завдана в ході операції, чи про шкоду як таку просто пов’язану із самим фактом трансплантації (оскільки трансплантація – це уже шкода для здоров’я донора).  Тим більше, що таке ці «заходи, спрямовані на соціально-трудову та професійну реабілітацію»? І якими сумами мають ці всі відшкодування вимірюватися? І хто має відшкодовувати все це? На мою думку, таке формулювання норми відкриває дорогу для зловживань та, фактично, обходу заборони про купівлю-продаж органів.

На відміну від нашого законодавства, польський законодавець чітко передбачає хто, за що і кому повертає кошти. Ціла стаття 3, яка складається з 14 частин, присвячена цьому питанню. Зокрема, ч. 3 ст. 3 говорить:

До витрат на донорство клітин, тканин і органів входять витрати на:

1) координацію закупівель;

2) дослідження і видання на основі їх медичних висновків;

3) виявлення потенційних донорів;

4) інформацію про кваліфікацію потенційного донора;

6) госпіталізацію потенційного донора,

7) лабораторні тести перед взяттям клітин, тканин чи органів;

11) порядок пожертвування, в тому числі витрати, понесені закладом охорони здоров’я, в якому:

а) взято орган

б) пересаджено орган [6]

І ця ст. 3 окреслює не лише порядок відшкодування особі, яка стала донором, але порядок відшкодування всім особам (і фізичним, і юридичним), понесених витрат, незалежно від виду проведеної трансплантації.

Але все ж варто повернутися до переліку осіб, які можуть стати живими донорами. На відміну від нашого закону «Про трансплантацію…» польське законодавство передбачає можливість отримання гомотрансплантантів від осіб, які не є подружжям, родичами прямої лінії, братами, сестрами, але лише за згодою суду (при цьому необхідно надати суду письмову згоду реципієнта на отримання гомотрансплантанту від даного донора, висновок етичної комісії при трансплантаційній раді, а також рішення лікаря, який провадитиме операцію)[7]. Така норма абсолютно не суперечить міжнародним вимогам, оскільки ст. 10 Додаткового протоколу передбачено, що видалення органу у живого донора може бути здійснено для користі реципієнта, з яким донор перебуває в близьких родинних стосунках, відповідно до законодавством, або за відсутності таких відносин згідно з умовами, визначеними законодавством, і за згодою відповідного незалежного органу[8].

Тому я вважаю, що варто було б змінити і наше законодавство, передбачивши можливість стати донором особі, яка не перебуває у близьких родинних стосунках з реципієнтом. З іншого боку, це може призвести до зловживань, корупції, хабарів, і, в кінці кінців, до простої купівлі-продажу органів.

Що дуже важливо зазначити в контексті даної роботи, так це відсутність чіткого регулювання в нашому законі щодо умов, за яких жива особа може стати донором. Аналіз статей 12-14 закону «Про трансплантацію…» вимальовує таку картинку:

  • потрібен висновок консиліуму лікарів відповідного закладу охорони здоров’я чи наукової установи після всебічного медичного обстеження реципієнта і за умови, що завдана здоров’ю донора шкода буде меншою, ніж небезпека для життя, що загрожує реципієнту
  • У живого донора може бути взятий як гомотрансплантат лише один із парних органів або частина органа, або частина іншого анатомічного матеріалу.
  • Зазначений перелік осіб, які не можуть стати бути донорами (передбачено з метою захисту таких осіб від зловживань, з метою захисту як здоров’я донора, так і реципієнта)
  • Потрібна письмова згода донора, підписаної свідомо і без примушування після надання йому лікуючим лікарем об’єктивної інформації про можливі ускладнення для його здоров’я, а також про його права у зв’язку з виконанням донорської функції.[9]

Як на мене, то якось надто скромно наш законодавець обійшовся. Тут може стати у пригоді досвід польського законодавця, який передбачає декілька дуже суттєвих, як на мій погляд, вимог щодо цього питання. Зокрема, в ст. 12 наведено такі умови, дотримання яких забезпечує легальність проведення трансплантації ex vivo:

  • Дотримання принципу доцільності і бажаності
  • Проведення необхідних медичних оглядів з метою встановлення рівня ризику трансплантації для донора
  • Потенційний донор має бути повідомлений в письмовій формі про тип операції, ризики, пов’язані із нею, потенційні наслідки для здоров’я лікарем, який проводитиме операцію, або іншим лікарем, який безпосередньо братиме участь в операції
  • Вагітна жінка можу бути лише донором тканин та клітин
  • Донором може бути лише дієздатна особа (виняток становить взяття кісткового мозку, де донором також може бути неповнолітній, але за згодою його законного представника та дозволу суду)
  • Реципієнт виразив свою згоду на отримання гомотрансплантату від вказаного донора, а також був поінформований про ризики, які очікують донора (!)[10]

До речі, у нас не ніяк не заборонено вагітним жінкам ставати донорами, а також неповнолітнім, що є досить дивним, зважаючи на підвищений ризик, який може нанести операція здоров’ю таких осіб.

Я аж ніяк не стверджую, що наведена норма з польського закону може слугувати зразком для нас, тим не менше, вона повніше закріплює умови проведення трансплантації від живого донора, що, тим самим, надає більше гарантій дотримання прав як донора, так і реципієнта при проведення операції.

Було б неприпустимим в цій роботі не проаналізувати надання згоди стати донором у разі смерті. За українським законодавством передбачена презумпція незгоди. Тобто, якщо особа за життя не надала письмову згоду чи незгоду на те, щоб стати донором анатомічних матеріалів, то після її смерті вважається, що особа виразила незгоду. І рішення про взяття матеріалів від такої особи приймають або подружжя, або родичі, які проживали з нею після смерті. Якщо ж заява особи відсутня, а отримати згоду від зазначених вище осіб не можна, то і взяття анатомічних матеріалів не допускається[11].

У Польщі все майже з точністю до навпаки. Їхнє законодавство впроваджує концепцію згоди. Тобто, якщо особа за життя не виразила спротиву проти того, щоб стати донором, то вважається, що вона надала на це дозвіл. Відповідно до ст.6 польського закону про видалення, зберігання та трансплантацію клітин, тканин та органів незгода може бути виражена у формі:

  • Запису в центральному реєстрі незгод на взяття клітин, тканин та органів від трупів людей
  • Письмової заяви із власноручним підписом
  • Письмової заяви, зробленої в присутності не менше 2-х свідків, які це письмово підтвердили[12]

Взагалі існували й існують дискусії щодо доцільності впровадження концепції згоди чи незгоди в законодавстві держави. Як на мене, концепція згоди має дуже багато позитивів, якщо розгляди її відірвано від наших реалій. Зокрема, вона робить пріоритетом життя людини, а не гідність померлої особи чи її право на самовизначення. Хоча щодо останнього можна посперечатися, адже це право може бути дотримано при будь-якій концепції. Важливим в даному випадку є те, що померла особа може, так би мовити, врятувати життя іншої людини. У випадку існування концепції незгоди фактично все вирішують вбиті горем родичі (якщо немає згоди особи, надано за її життя), які в такому стані навряд чи думають про те, що їхня втрата може для когось обернутися порятунком. З іншого боку, Україна не готова до введення концепції згоди. Адже це призведе до численних зловживань з боку лікарів та реципієнтів,фінансових махінацій та зросту корупції, яка і так у нас процвітає.

І на останок варто зазначити, що, на жаль, українське законодавство у сфері трансплантології не обмежується одним законом. Як завжди, існує ще безліч нормативних актів, в тому числі і підзаконних, які регулюють цю сферу. На мою думку, доцільніше було б об’єднати суттєві норми в один закон, а не розпорошувати їх по численних нпа.

Отже, в цій роботі присутнє намагання порівняти найбільш проблемні питання, які виникають при проведенні трансплантації через порівняння деяких правових аспектів, закріплених у нашому законодавстві та законодавстві Польщі. Насправді проблемних моментів є безліч, які варто вирішити на законодавчому рівні для того, щоб максимально ефективно регулювати таку важливу сферу медицини. Мабуть, це завдання для прийдешніх поколінь.

[1] http://www.hemafund.com/uk/news/hemafund_news/Kolichestvo-transplantatsij-gemopoeticheskih-stvolovih-kletok-pe.html

[2] http://www.poltransplant.org.pl/ust_jednoli.html

[3] http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/994_334 ; http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/994_684/conv

[4] http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/1007-14/conv

[5] http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/1007-14/conv

[6] http://www.poltransplant.org.pl/ust_jednoli.html

[7] http://www.poltransplant.org.pl/ust_jednoli.html

[8] http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/994_684/conv

[9] http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/1007-14/conv

[10] http://www.poltransplant.org.pl/ust_jednoli.html

[11] http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/1007-14/conv

[12] http://www.poltransplant.org.pl/ust_jednoli.html


Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>